Понеділок, 19.08.2019, 19:14
Головна
Реєстрація
Вхід
Apoha.Art.City
Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
НАЙКРАЩІ

Активісти тут... Шукай своє ім'я!

Наше опитування
З якого ви міста?
Всього відповідей: 331
Погода
Статистика
Яндекс.Метрика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
===
Апостолівським краєм

Маршрут представляє Управління культури Дніпропетровської обласної державної адміністрації...


Опис маршруту 
Маршрут починається на станції Апостолове.
 Наприкінці ХІХ століття біля села Покровського (нині м. Апостолове) почалося будівництво залізниці Довгинцеве-Олександрівськ (нині Запоріжжя). У 1904 році було збудовано приміщення станції Апостолове.
 Вона одержала свою назву на честь правнука гетьмана Данила Апостола, відставного секунд-майора Ямбурзького кірасирського полку М.Д. Апостола, який за указом Катерини ІІ одержав земельний наділ у цих місцях. Коли розпочалося будівництво залізниці, то дозвіл на її прокладення через свої землі М. Апостол дав за умови, що станція, яка буде тут збудована матиме назву на честь його роду – Апостолове.
 У 1910 році на станції проїздом був видатний російський географ Семенов-Тяншанський. У роки Громадянської війни тут побували К.Є.Ворошилов, М.С.Будьонний, Миронов, Камєнев, М.В.Фрунзе.
 У серпні 1920 року у приміщенні ст. Апостолове розміщувалася правобережна група військ і 2 Кінна армія. 10 жовтня з укріпленого Каховського плацдарму перейшла в контрнаступ проти військ Врангеля 6 радянська армія.
 У дні наступу Червоної Армії на війська Врангеля на станцію Апостолове прибув агітаційно-пропагандистський поїзд "Жовтнева революція”, роботою якого керував голова ВЦВКу М.І. Калінін. Разом з ним тут були народні комісари : освіти – А.В.Луначарський, юстиції – Д.І.Курський, освіти – Луначарський, охорони здоров’я – М.О.Семашко.
 При агітпоїзді були політвідділ, бюро скарг, інформаційний відділ, редакція газети.
 На честь перебування агітпоїзда на станції Апостолове, а також в ознаменування 50-річчя Великого Жовтня встановлено меморіальну дошку. На ній написано: "Тут у жовтні 1920 року перебував агітаційно-пропагандистський поїзд "Жовтнева революція ”, у роботі якого брали участь голова ВЦВК М.І.Калінін, нарком освіти А.В.Луначарський, нарком юстиції Д.І.Курський, нарком охорони здоров’я М.О.Семашко”.
 У 2007 році приміщення вокзалу і територію станції було реконструйовано. Вокзал є архітектурною пам’яткою кінця ХІХ початку ХХ століття.
 Далі маршрут пролягає до Центру "зеленого” туризму та народних ремесел (2км, 5 хв.)
 На підставі Комплексної програми розвитку "зеленого” туризму в Апостолівському районі до 2012 року 14 березня 2008 року було відкрито Центр "зеленого” туризму та народних ремесел. У центрі відкрито постійно діючу виставку робіт народних майстрів декоративно-прикладного мистецтва. На виставці представлено картини, вишивки, флористику, композиції з риб’ячих кісток, вироби з бісеру, картини з соломки, вироби з граніту та глини.
 Працівниками Центру створено реєстр, який налічує близько 60 майстрів народно-прикладного мистецтва. 
У Центрі знаходиться спеціально виготовлена карта Апостолівського району, на якій нанесено мальовничі та історичні місця району. На базі Центру проводяться майстер-класи майстрів. Влітку цього року проводилися майстер-класи по створенню ляльки-мотанки та декоративного розпису. Незважаючи на юний вік Центру його вже відвідало більше 1000 осіб. Проведено 16 організованих екскурсій виставкою. Проводяться також подорожі районом та до Автономної Республіки Крим для дітей району.
 Наступна зупинка – Апостолівський районний народно історико-краєзнавчий музей (100м, 2 хв.).
 Музей відкрито 12 квітня 1967 року. Звання "народний” музей одержав 4 липня 1969 року.
 У музеї відкрито наступні експозиційні розділи:
- природа і давні часи нашого краю
- встановлення радянської влади у нашому краї
- період Великої вітчизняної війни
- відбудова і розвиток народного господарства у післявоєнний період.
 Загальна кількість одиниць зберігання становить 1485, з них предметів основного фонду – 880, а предметів, що входять до Державного реєстру культурного надбання - 2 одиниці. 
У 2007-2008 роках створено нові експозиції – "українська світлиця” та "Голодомор 1932-33 років у нашому краї”. 
З краєзнавчого музею ми прямуємо до с. Михайло-Заводське, де знаходиться церква Святої Богородиці. (10км, 20 хв.). Церкву Різдва Богородиці у с. Михайло-Заводському було засновано у 1908 (по деяким документам 1909) році. за прямим призначенням вона використовувалася до 1936 року. Хоч відомостей про офіційне закриття її у 1936 році немає, але у зв’язку із відсутністю священика з цього часу вона використовується місцевою сільрадою як зерносховище. 
У 1943 році приміщення церкви було капітально відремонтоване місцевою громадою і у ній починають проводитися богослужіння. після звільнення села від німецько-фашистських загарбників у лютому 1944 року, церква знову почала використовуватися як зерносховище. Та, незважаючи на це, богослужіння не припинялися. 
До окупації села у сторожці, що знаходилася у огорожі церкви, знаходився пологовий будинок, а під час окупації – медичний пункт. У 1943 році тут проживав священик. 
На клопотання церковної громади села про передачу їй для культових потреб приміщень церкви та церковної сторожки було дано дозвіл і вони були передані церковній громаді на правах оренди у безкоштовне та безстрокове користування. Священиком на той час був Луговий Олексій Іванович (1896р.н.).  Із 1947р. по 1956р. священиком був Г.С.Соболів. у 1960 році церковна громада припинила своє існування та разом із церквою була знята з церковного обліку. але незважаючи на це кам’яна церква , покрита залізом загальною прощею 150м2 і розрахована на 1000 прихожан, не була зруйнована - вона стоїть і понині як пам’ятка кам’яної архітектури нашого краю. Зараз у церкві Різдва Богородиці, що відзначає свій столітній ювілей, проводяться богослужіння православною церквою.
 
Далі маршрут пролягає до Токівського водоспаду (25км, 40хв)

Одна з легенд про Токівський водоспад (за О.Кравченко) 
Давно, коли наші землі населяли племена чудових вершників та вправних лучників кіммерійців, жила у нашім краї юна Тамірис – донька хороброго царя Кімра. Для неї найпривабливішими були безкраї рівнини, вкриті килимами запашних трав, помережені блакитними стрічками річок.
 Тамірис рано залишилася без матері і, вихована батьком, з дитинства вправно їздила верхи, стріляла з лука і володіла мечем. Та, хоч царівна й звикла вільно мандрувати рідним степом, їй заборонялося самій далеко від’їжджати від воїнів племені. Все частіше кіммерійці заводили тривожні розповіді про якийсь народ, що насувається зі сходу на їх землі і ім’я тому народові – скіфи. Жреці-пророки говорили, що незабаром настане такий час, коли скіфи заполонять великий степ і витіснять кіммерійців. Але воїни на чолі з Кімром не хотіли у це вірити, не вірила і Тамірис. Та були й такі, хто радо перейшов на бік скіфів.
 Кіммерійці навчилися добувати залізо з болотяної руди, а воно було твердішим за бронзу і з нього виходили кращі мечі, сокири і луки. Золото і самоцвіти були рідкістю у суворій Кіммерії, але одна прикраса у Тамірис все ж була – батько подарував їй золоте намисто з гірським кришталем, що сяяв і переливався на сонці. Він здобув цю прикрасу у бою, і тамі рис дорожила дуже незвичайною прикрасою, ніколи з нею не розлучалася. 
Одного разу, коли батько Тамірис поїхав шукати нове місце, куди б відійшов його народ, царівна, підмовивши своїх подруг, подалася верхи у любий її серцю степ. Так сталося, що Тамірис незабаром вирвалася вперед сама. Довго їхала вона верхи, та ось шлях її перетнула неширока і неглибока річка з кам’янистим дном. У степу було багато малих річок, котрі впадали у Борисфен-Дніпро чи його притоки, але цю Тамірис бачила вперше. І коли верхи перебиралась через неї на правий берег, їй раптом здалося, що вона дивно плюскоте і ніби промовляє:
- Подаруй мені своє коштовне намисто, подаруй, і я дам тобі добру пораду.
- Подарувати тобі моє намисто? – здивувалася Тамірис. – Але воно мені самій дуже подобається, я його ніколи не знімаю.
- Подаруй, подаруй... – плюскотіла ріка.
Царівна, перебравшись на інший берег і, озирнувшись, сказала річці:
- Навіщо тобі моє намисто? Ти ж тиха степова річка, твої води здаються сірими від намулу і каміння. Гадаєш, якщо я віддам тобі своє намисто ти одразу засяєш золотом? Ні, моєї прикраси замало для такого дива.
 І Тамірис поскакала далі до Борисфену-Дніпра. Коли річка була зовсім близько, дівчину зморила нездоланна втома і вона заснула на м’якій зеленій траві. Згодом крізь сон Тамірис почула знайомі голоси рабів-утікачів, які радилися як краще полонити царівну та продати її дорожче. Та вірний кінь Тамірис збудив дівчину і схопившись, вона скочила на коня і кинулась навтьоки. Та скіфи, нові господарі рабів-втікачів, почули шум боротьби і їх крики кинулися навздогін. Але коні були добрі як у втікачки так і у тих хто її наздоганяв... Відстань між вершниками ставала все меншою.
 І тут на шляху Тамірис знову з’явилася степова річка і знову почулося їй прохання подарувати своє намисто.
- Ну, що ж, заради порятунку мені не шкода навіть найдорожчого подарунку! – вигукнула Тамірис і, зірвавши намисто, кинула його у воду.
 Переправившись на інший берег, вона помчала далі, не сподіваючись на диво. Але кінь вже ледве скакав від утоми. Дівчина озирнулася і побачила, що скіфи уже доїхали до річки і з розмаху скочили у неї, аж бризки полетіли у всі боки з під копит коней.
 Та зненацька почувся страшенний грім, земля навколо річки затремтіла і здибилася камінням, котре накрило переслідувачів кіммерійки. Степом пронісся страшенний порив вітру, підсилюючи страхітливий гуркіт.
 Враз все стихло і озирнувшись назад Тамірис побачила, що води раніше тихої степової річки сяяли золотими іскрами, вигравали кришталем ніби й справді її прикрасило намисто кіммерійської царівни.
 Так з’явився водоспад на річці Кам’янці, котра впадає в Базавлук – притоку Дніпра.

Водоспад Калнишевського
(друга легенда про Токівський водоспад)
 Біля цих, без перебільшення, священних каменів сидів на коні сам Іван Сірко. А на отій високій гряді сидів у задумі останній кошовий отаман Петро Калнишевський. Дивлячись на пороги, він був зажурений і тихий. Мудрець розумів у якій пастці опинилася Україна та її славне військо. І весела несамовитість Кам’янки тільки примножували сум кошового.
 Мабуть кожна дитина знає, чому останній кошовий отаман Запорізької Січі опинився на Соловках і хто зруйнував козацьку вольницю. Та й про економічні досягнення Калнишевського мабуть рідко хто не знає. Бо саме він почав заселяти землі біля Дніпра – нижче порогів. Багато переселенців, почувши про вільні землі, прибуло із Полтавщини, Чернігівщини, Київщини та інших земель. А оселившись тут, люди зробили випалений сонцем степ родючою та квітучою землею. Навіть приказка у народі є: „Як був кошовий Лантух (попередник Калнишевського) – не було чого сипати в лантух, а як став кошовим Калниш, то з’явилась паляниця, корж і книш”.
 У ті давні часи навіть річка Кам’янка була настільки багатоводною, що, розливаючись навесні, затоплювала мости і нею    можна було спокійно плисти човном. А взимку вода, спадаючи на каміння, зчиняла гуркіт, що його було чути навіть у навколишніх зимівниках та селах. І мабуть ще тоді стали називати цей водоспад Червоними Каменями, бо така назва зустрічається у документах часів Чортомлицької Січі.
 Тож старожили розповідають історії, почуті іще від своїх прадідів, що були тут зимівники у Петра Калнишевського, останнього кошового Січі Запорізької. Що на території нинішнього Червоного Току був у нього великий будинок, поряд із яким було викопано колодязя із найсмачнішою в околиці водою. І часто біля того колодязя зупинялися на ночівлю чумаки, прямуючи до Києва з Криму. А у нинішньому Михайло-Заводському був іще один зимівник де розводили коней, що навіть за кордоном високо цінувалися і отримували призи на змаганнях.
 Не тільки водоспад називають у народі Водоспадом Калнишевського. Поблизу Мар’янського є урочище яке теж має назву Урочище Калнишевського. Хоча ці назви не нанесено на карту, але народна пам’ять свято зберігає ім’я славного кошового отамана Січі Запорозької. 



 Період існування Базавлуцької Січі (1593–1638), яка знаходилась на острові Базавлук, був кульмінаційним в історії Запорожжя. В цей час запорозьке козацтво має найбільший вплив на Україні, є авангардною силою у національно-визвольній бороть бі за незалежну Українську державу, а слава козацька сягає найвіддаленіших куточків Європи, Близького та Середнього   Сходу.   Запорожці ні на мить не припиняють боротьби проти Османської імперії, ук раїнський козацький флот веде невпинну війну проти турецької армади на Чорному та Азовському морях, на узбережжях   цих морів не залишається жодного значного міста зі Стамбулом включно, на яке б не на падали козаки. Не випадково турецький султан казав тоді: "Коли мене воюють різні народи, я сплю на оби два вуха (спокійно), а коли ж козаки, то мушу тримати одне вухо 
відкритим”. Тоді запорозька піхота по праву була однією з найкращих у світі, деякі воєначальники вважали її найкращою у Європі. 
Далі вирушаємо до Мальовничого каньйону (5км,15хв).
Від Мальовничого каньйону наш шлях пролягає до колишнього розташування Базавлуцької Січі (12км, 25 хв.).
Свої "входини” до нової столиці козаки відзначили 
перемогами над Туреччиною, вдалими походами на Акер ман та Очаків у 1593 pp. Якраз у цей період зав'язалася могутня коаліція європейських християнських держав проти Порти, до якої римський папа Григорій XIII та ав стрійський імператор Рудольф II Габсбург запросили і запорожців. На Низ вирушили легації патера О. Комулео (Комуловича), потім Еріха Лясоти. Останній за лишив чудовий опис подорожі на Січ, де йшлося про ряд українських міст, включно з Базавлуцькою Січчю. Його нотатки дають розгорнуту картину адміністратив ного ладу на Січі, характерний для запорожців спосіб обговорення важливих питань у «колі», звичаї та тра диції, відносини між запорожцями. Тоді ж, у 1594 р., козаки дали згоду на участь у коаліції й направили до Відня свого представника. Невдовзі вони вчинили кілька походів до Молдавії, Валахії, на Чорне море. Там відзначилися Наливайко та Лобода, з іменами яких пов'язаний також другий етап повстання в Україні 1591–1596 pp.
 В цей час запорожці мають цілу плеяду таланови тих воєначальників, і варто розповісти детальніше про деяких з них, насамперед про Конашевича (Сагайдачно го). Мабуть, усі знають українську народну пісню «Ой на горі та й женці жнуть», складену не пізніше 1621 p. її героями є гетьман Михайло Дорошенко та Петро Конашевич (Сагайдачний). Мабуть, багато хто читав істо ричні романи та повісті про Конашевича, котрі написа ли Данило Мордовець ("Сагайдачний”), Андрій Чайківський. ("Сагайдачний”), Осип Маковей ("Ярошен ко”) та інші.
 Поряд із місце розташуванням колишньої Базавлуцької 
Січі на нашому маршруті знаходитьсязона відпочинку на березі мальовничого Каховського водосховища, на території с. Ленінське. (2км, 5хв.). 
На території села Грушівка (нині с.Ленінське) знаходились свого часу зимівники козаків. 
Історія с. грушівка багата цікавими подіями. У Грушівці тривалий час жив полковник В.Д. Давидов – батько поета Дениса Давидова, керівника партизанського руху часів Вітчизняної війни 1812 року. Родину Давидових відвідував прославлений полководець Олександр Васильович суворов, який у 1793 році брав участь у маневрах біля села грушівки. Дев’ятирічний Денис привернув його увагу, зацікавив. Хлопець був кмітливим, цікавився військовими науками. Суворов вже тоді пророкував йому славне військове майбутнє. 
Наприкінці ХІХ ст. до грушівки приїздили Ілля Рєпін та Валентин Сєров. Великих художників вразила природа нашого краю. Саме тут було написано картину "Запорожці пишуть листа турецькому султанові” та такі відомі картини як "Українська хата”, "Могила кошового отамана Івана Сірка”, "Церква у Грушівці” та інші. 
На початку 50-х років ХХ ст. почалося будівництво Каховської ГЕС в наслідок якого було затоплено Каховським водосховищем села Грушівка, Кут та Тернівка. Восени 1955 року почалося заповнення каховської водойми. Біля Ленінського збудували високу захисну дамбу. Сюди приїхав видатний український кінорежисер та драматург Олександр Петрович Довженко. Саме тут у нього виникла ідея створити кінокартину "Поема про море”. Жителі нового села Ленінського, яких переселили з сіл Грушівки та кут стали прообразами героїв картини.
 
Легенда про козацький золотий Пегас 
Старі люди оповідають, що на гранітній скелі понад берегом річечки Скарбної (нині знаходиться під водами Каховського водосховища) було викарбуване зображення коня, наче підтвердження чарівної легенди про золотого 
козацького Пегаса. Щасливий той, хто зміг його осідлати, а тричі щасливіший той, хто втримався на неосідланому коні, бодай вчепившись міцно за гриву. 
А ще кажуть, що той, хто утримався у сідлі неодмінно стане кошовим отаманом або й самим гетьманом України. 
Із с. Ленінського ми вирушаємо до м. Апостолового. Та на нашому шляху є ще одна зупинка –Чумацький колодязь. (20км., 20хв.).
Від Чумацького колодязя ми повертаємося до м. 
Апостолове (12км, 10хв.)
 

Пошук

Цікаво знати
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

//artcity.ucoz.ua
Друзі сайту

Допоможи сайту

РЕКЛАМА

| Art-m© 2019 | |