Михайло Семенович ПронченкоНародився 7 вересня 1909 року в селі Вошиве-Покровське (тепер м. Апостолове).
Його батьки були бідними селянами, тож, із самого малку Михайло наймитував, одночасно з навчанням у школі. Від дитинства Михайло чутливо, із зацікавленням сприймав все, що було пов’язане з культурою рідного краю, традиціями та історичною спадщиною Запорозького козацтва.
Після закінчення школи почав писати вірші, які друкувались у криворізьких газетах. У 1930-х роках працював у газеті «Червоний гірник», журналі "Кривбас". Був знайомий, цінував і визнавав авторитет Дмитра Яворницького, від якого з молодих років увібрав любов до української історії та культури. Знався з багатьма відомими українськими письменниками того часу.
Не здатний "закрити очі" й залишитися байдужим до страждань свого народу, не в змозі стриматись, спостерігаючи утиски й несправедливість, він почав писати вірші, що віддзеркалювали трагічні події тих часів. Голодомор 32-33 років остаточно підвів риску в його долі. Його гострі твори, що красномовно висвітлювали горе українського народу на Криворіжжі під час Голодомору, були відвертими й звучали, як обвинувачення комуністичному режиму. У 1932 році ГПУ заарештувало його за звинуваченням у націоналізмі. Покарання поет відбував на Далекому Сході. Там, у Забайкаллі, він провів на лісоповалах "політичним зеком" більше 5 років. Перебуваючи в таборах, він продовжував писати вірші, які запам'ятовував, аби зберегти написане - за "політичними" прискіпливо слідкували. Там він познайомився з відомим українським письменником Іваном Багряним, який пізніше присвятив Михайлу Пронченко свою повість "Розгром" (1948).
Повернувся до Кривого Рогу наприкінці 1939 року. На роботу його ніде не брали, через відповідний припис і характеристику від радянської влади. В 1941 році, коли до Кривого Рогу наближались німці, він тиждень переховувався у річці в куширах, аби НКВД перед відходом не "зачистили" його разом з іншими "ворогами народу".
Коли до Кривого Рогу увійшли німці, він одразу став до роботи, і в якості редактора почав випускати газету "Дзвін". В газеті публікувались твори українських письменників і поетів, його авторські вірші, спогади відомих українських діячів та нариси з історії України. За короткий час він встиг підготувати й у листопаді 1941 року видрукувати книжечку своїх віршів "Кобза" - збірка, до якої увійшли твори останнього періоду його життя.
З приходом німців і поваленням комуністичного ладу на Криворіжжі, він, як і тисячі інших українців, сподівався на краще майбутнє для України, він вірив у здобуття незалежності й самостійності для української Держави. Але сталось не так, як гадалось. Наприкінці 1941 року його було звільнено з посади редактора газети. В січні 1942 року його було заарештовано. А вже 11 лютого 1942 року його, разом з іншими працівниками редакції газети "Дзвін", було страчено. Свідки згадували, що під час розстрілу, він співав "Ще не вмерла Україна". Було йому тоді лише 32 роки.
Німці, а після них й комуністична влада ретельно "зачищали" його книжку "Кобза". Коли наприкінці 20-го сторіччя Україна здобула Незалежність, то виявилось, що неможливо знайти жодного примірника тієї книжки. На щастя, в 1994 році один з примірників було таки знайдено в Австралії - цю невеличку книжечку зберіг український письменник-емігрант Дмитро Васильович Нитченко.
У 1995 році її було перевидано (з доповненнями і спогадами людей, які знали Михайла Пронченка).
Видання:
М.Пронченко "Кобза. Вибрані твори і спогади сучасників" (упорядники Микола Чабан і Анатолій Пронченко), Дніпропетровськ, ВПОП "Дніпро", 1995. (ISBN 5-7707-7475-4)
Інформацію взято з www.kr2012.com
