Вам не доводилось зустрічати розфарбовані фасади будинків? Прогу

люючись містом, не звер

тали уваги на стіни магазинів, кінотеатрів, житлових будинків чи гаражів із кольоровими малюнками на них? Хто їх розмальовує? Ці зображення — мистецтво чи хуліганство? Про все це кореспондент «Нового дня» розпитував лідера одного із місцевих райтер-гуртів -LIL-G, який побажав залишитись невідомим.

— Розкажи, будь ласка, хто ви та чим займаєтеся?
— Ми називаємось райтерами, людьми, що малюють «графіті» (з італійської «graffito» означає «нашкрябаний»). Простіше — творимо малюнки за допомогою фарби з аерозольних балончиків.
— Те, що ви робите, мистецтво чи псування стін?
— (Посміхається). Безумовно, мистецтво. Але його розуміють не всі, особливо міліціонери.
— Не думаю, що хтось дуже зрадіє, коли, прокинувшись одного ранку, побачить великий малюнок на стіні власного будинку.
— Я б з вами посперечався. Чимало людей уже давно прокинулися від соціалістичної сплячки з її чітким нав'язуванням мистецьких смаків. Нашому райтер-угрулованню неодноразово замовляли малюнки самі ж власники гаражів чи будинків. Хіба вам реально кортить щодня бачити одну й ту ж сірість власної будівлі? Ми просто розфарбовуємо повсякденність. Звісно, малюнки на замовлення — поки що рідкість, та й самому райтеру хочеться підняти свій авторитет авторським зображенням у людних місцях. Найпочесніше — намалювати композицію у самому центрі міста, де чергує патрульна служба. На якійсь новобудові... У крові адреналін просто зашкалює.
— Тобто мова йде про псування приватної власності?
— Не зовсім. Перш за все, райтер повинен поставити собі декілька запитань: чи потрібно малювати саме тут? Яку ідею несе моя композиція? І чи підкреслюватиме графіті загальний «дух» будівлі, де я хочу його розмістити? Словом, важливо просто не порушувати кодекс.
— Існує кодекс райтерів?
— Неписаний. Одне із основних його положень — не псувати будівлі без дозволу власника. Ми працюємо тільки на державних спорудах. Якщо українцям вони видаються сірими, ми беремо балончик з фарбою. Також у райтерів існує таке поняття, як вільна стіна. Стоїть собі стіна, нікому не належить — маєш право розмалювати.
— Скажи, а політичні гасла по всьому місті теж ваша робота?
— На жаль, так. Дехто з молодих може спокуситися на гроші. їм заплатили — вони розмалювали. Це ніби розповсюджувати агітлистівки... Справжні райтери поза політикою! Однозначно. Особисто я ніколи б не взявся за цю роботу.
— Виходить, своїм мистецтвом ви не заробляєте?
— Заробляємо. Іноді працюємо на замовлення. Ціна залежить від складності малюнка. Особисто я за роботу беру 150— 200 гривень. Але замовник сам купує фарби й все необхідне. Загалом, це коштуватиме близько півтисячі.
— Чи об'єднуєтеся ви в групи?
— це десь півсотні хлопців та дівчат віком від 13 до 18 років. Більшість з них за лічені хвилини з сірої стіни вашого гаража зроблять такий витвір мистецтва, що сусіди просто рота відкриють. У місті найвідоміші угруповання - DIKEY-CREW, PFS, ТЮ-КРЮ та DIRTI-MONEY. У групі — не більше 10—15 чоловік. Серед них завжди точиться суперечка — хто зробить кращий малюнок в екстремальних умовах. Ми малюємо на дахах шкіл, лікарень, навіть в'язницю одного разу розфарбували.
— І ніколи не попадалися міліціонерам?
— На жаль, бувало й таке. Але, як правило, рятують ноги. Наскільки мені відомо — це дрібне хуліганство. До в'язниці не заберуть, але й по голівці не погладять.
— Малюєте тільки в Херсоні?
—Для райтера з периферії почесно залишити свій слід у столиці на бетонних плитах поблизу Дніпра. Ми це місце називаємо галереєю. Віднедавна там красується і моя композиція. Як бачите, райтери люблять та прославляють своє місто, аби тільки люди не вважали нас хуліганами.
— А твої батьки знають, чим ти з друзями займаєшся вечорами?
— Інколи навіть гроші на це дають. У більшості із нас батьки давно пережили стереотипи СРСР. Вони впевнені, що приватну власність ми не зачепимо, а держава — поняття відносне. Чому якийсь поважний дядечко буде вирішувати, в якого кольору лікарні мені лікуватись? Ми не хочемо жити сірим життям, а прагнемо розмалювати його яскравими фарбами.

Спілкувався Вадим ЛУБЧАК.
"Новий день".-№33.-13.08.09.-стр.14